EnglishFrenchGermanItalianPolishPortugueseRussianSpanish
ФШСМ

Служіння спільноти

Реколекційний будинок

Вогонь з неба
Web-студія

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ НЕОТОМІЗМУ

                                                                   УДК – 130.2 

          ББК – 87.667.1                                                             Ткач І.Є., Маргітич О.І.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ НЕОТОМІЗМУ

 

           В даній статті показано деякі позиції неотомістичної школи , щодо принципів творення , передумов формування і становлення культурних парадигм стосовно Божої присутності і Боговтіленності в людині (inkarnatio). Вони виокремлюють взаємодію культури з культом, показуючи божественні прояви у її творенні і самоідентифікації.  Тому вона є певним компонентом і церковної спадщини, саме тому, після ІІ Ватиканського собору, Церква почала встановлювати діалог між ними, який повинен призвести до порозуміння і взаємодоповнення, як культурного надбання людства, так і церковного пізнання Істини

          Ключові слова:культ, культура, субкультура, моральність, краса, нова євангелізація (реєвангелізація).        

                

                                                                                   Ніхто не спроможний відчути 

                                                                           глибше, ніж ви, митці, самобутні 

                                                                           творці краси, той пафос піднесення, 

                                                                           з яким Бог на світанку сотворення 

                                                                           дивився на працю своїх рук. 

                                                                                                                    [8, с.139] 

            Врахування плюралістичного характеру культурологічних поглядів особливо необхідне для «деформованих» культур, які на межі ХХ та ХХІ століть стала на шлях відродження, пошуку вічної ідентичності та місця в світовій культурі. Таке завдання у всій його повноті та складності постало і перед українським суспільством [13, с.23].

          Цілком очевидно, що національно-культурне відродження вимагає і повної теоретичної бази, дослідження та обгрунтування різних культурологічних концепцій, що забезпечує оптимальні умови для відродження в контексті сучасного діалогу культур. З цієї точки зору неабияку актуальність мають культурологічні концепції неотомізму.

             Передовсім, нагадаємо про етимологію поняття культури та його засадничі зв’язки з релігією. Виокремлюючи саму основу дифініційного поняття культури,  можна провести  аналогію з релігійною основою, витоками пракультурної традиції, але стосовно даного твердження можуть виникнути численні непорозуміння, щодо етимологічного значення даного поняття.  Щодо походження даного поняття, існує чимало версій. Ось декілька з них:

            1. Кореневою основою даного слова є « … cultus, usm1) обробіток; 2) піклування; 3) виховання; 4) освіта; 5) вшанування, поклоніння» [6, с.46]. Через те неотомісти пов’язують поняття культури з релігійним культом, через наявність в ньому феноменів поклоніння і обожнення. «Культ (лат. “віддання шани”, вияв почесті “вшанування” релігійне). Пошана, котра належить Богові як Творцеві, Відкупителеві і Священикові. Християнський Культ наголошує переважно на любові, а не на благанні» [2, с.160].  В основі культу лежить саме релігійна традиція, так вважають неотомісти, виокремлюючи духовну практику обожнення і поклоніння, які базуються  на моральній основі самого християнства. Цього принципу притримується і Карл Рагнер, відповідаючи на питання, щодо вшанування Бога, як духовно, фізично так і морально [5, с.232]. Отже через фізичну і духону основу вшанування Вищого Абсолюту людина розвинула дану практику, надавши їй морально-соціальний вияв, поставивши на вищий щабель поклоніння Євхаристійну жертву Спасителя. Але вони не виокремлюють загальне поняття культури через призму Божого діяння, розглядаючи етимологічне значення даного слова тільки в ракурсі історичного становлення даного слова (через призму історичного генезису суспільства).

         2. Інша версія походить з повного кореневого змісту даного слова «cultura, aef 1) обробіток, засів, землеробство; 2) вирощування; 3) виховання» [6, с.46]. Отже, поняття культури вже несе певне етимологічне значення, яке проявляється в різних складових, а перш за все в землеробстві. Але неотомісти і цей факт пояснюють через призми релігійно-християнского світобачення. Якщо в основі даного слова лежить «культивування землі»[12, с.248], то, розглядаючи історичний розвиток суспільства, культури, можна сказати, що землеробство з своїх коренів було нерозривно пов’язане з культом Матері-Землі, тобто в основі і цієї позиції Рагнер виокремлює духовну субстанцію [5, с.235]. Валерій Войтович досить грунтовно показав, яке місце займав землеробний культ в житті слов’ян, який асимелювався з християнською традицією. «Культ землі у наших предків був одним із давніх і основних. Він породив цілий сонм земних богів: Триглава, Велеса, Діванну, божеств весни, зими, літа й інших. У Землі-Матері є багато вищих сил, яким вона наказує бути посередниками між нею та людьми. Ці сили родять із землі все, що росте на ній. На день святого Урая (Юрія), коли щойно починали зеленіти перші сходи, люди йшли на жито у супроводі священика…» [1, с.189]. Отже, якщо відкинути християнську позицію, щодо похідної слова культ, то навіть саме впровадження культури, як землеробсва, не було можливим без релігійних обрядів і вірувань в історичній основі культурної традиції. Тобто, у витоках нашого сучасного розуміння культури стоїть релігійна основа, релігійний потенціал. В деяких матеріалах можна зустріти досить цікаву логічну концепцію взаємодії даних понять, вона випливає з окремого дефеніційного розрізнення і історичної генези, взаємозв’язку і послідовного виокремлення одного через інше. Тобто, якщо первісно існував культ з усіма його позитивами і негативами, який займав досить вагоме місце в житті тодішнього суспільства, то згодом з нього почала виокремлюватися примітивна культурна традиція, яка, набуваючи певних соціально-політичних рис, стала повноцінно існувати в її теперішньому розвитку [7, с.6]. Згодом утворилися певна релігійно-обрядова традиція, яка в свою чергу ввібрала ті соціокультурні здобутки, які відповідали певному історизму. Отже, розвиток і взаємодія культу без культури не є можливий, і навпаки, тільки у взаємній довершеності вони і сформували ті культурні надбання, які є ціннісними для нашого суспільства.

           З’ясування суті та цінності з основними культурологічними поглядами неотомістичної школи, вимагає аналізу представниками даного вчення  самого терміну культура. Карл Рагнер у своїй статті «культура», так визначає понятійний зміст: «Культура  означає як формування самої людини, так і формування світу людиною, яка з цією метою використовує свій розум і свободу. Оскільки людина завжди і необхідно існує як існування втілене (об’єктивізуючись у своїй тілесності та її оточенні) та ж особа, що звершується у свободі і ніколи не може бути позбавленою свободи, тому культура є основним завданням людини (Буг 1:28), виконання якого водночас є реалізацією її зв’язку з Богом. Відтак, християнська екзистенція ніколи не може бути ворожою культурі, взагалі не може обійтися без культури. Власне, справжня «природність» людини полягає в її автентичній, згідній з її істотою та істотою світу, культурі, відкритій на таємницю і плани Бога. Але у своїй створеності та культура визначена (завжди) усіма екзистенціяльними зумовленнями людини: обмеженістю, загроженістю, грішністю, еквівалентністю, потребою відкуплення і станом відкуплення…» [5, c.235,236]. Головною основою даного твердження постає питання втіленості Бога в людині і Його присутності в житті, як окремої людини, так і  в світі зокрема. Тому втіленість Бога ні як не може не бути присутнім у творенні культури, але тут постає інше морально-етичне питання – свободи волі кожної людини, отже, через призму власного світобачення людина, індивід стає творцем і творінням певної культурної спадщини. Саме через історію відкуплення проходить шлях богообразності людини, який невід’ємно пов’язаний з творенням і спогляданням прекрасного.

            Історично так склалося, що про вплив культури на церкву  і її правильність почався з документів ІІ Ватиканського собору. Сам собор вніс абсолютно нові погляди на «осучаснення» культурної традиції, як у світі, так і всередині самої інституції. Згідно цих постанов церква  рішуче висловлюється за забезпечення культурі необхідної свободи та належної автономії [4, с.572]. Отже, ІІ Ватиканський собор заохотив католиків до критичної і солідарної участі у дійсно гуманістичній світській культурі та до відмови від негативної або ворожої постави щодо культури.

            Саме після цього собору багато мислителів почали розробляти свої концепції взаємодоповнення духовно-релігійного життя культурологічними парадигмами. Так найбільшу увагу на дане питання звернув папа Іван-Павло ІІ, вбачаючи взаємодію людського існування, морально-етичних поглядів і творення культурної самоідентичності, як окремого суб’єкта, так соціальної групи. Роздумуючи над даним питанням, він показав, що сутність людського існування неможлива без «прекрасного», культурного співіснування: «Вся людська діяльність відбувається в рамках культури і взаємодіє з нею. Культура, аби вона могла сформуватися належним чином, потребує якомога повнішої самовіддачі людини, усієї її творчої енергії, інтелекту, знання світу і людей. Окрім того, людина має контролювати себе, бути готовою до самопожертви, солідарності і праці заради добра усіх. Тож найголовніше здійснюється у її серці. Характер творення людиною майбутнього залежить від її розуміння самої себе і свого призначення» [10, с.72]. Люди можуть створювати віками прекрасне, відтворюючи природу, своє єство, але створюють і такі речі (теж «культурні» надбання), які за лічені секунди можуть знищити те, що творилося віками, неотомістична школа до цього теж має свій підхід, радикально засуджуючи будь-які антигуманні, аморальні прояви творення культурної традиції: «Церква плекає такі риси у поведінці людини, які сприяють становленню істинної культури миру, а не такої, що розчиняє людину у натовпі, нехтує її ініціативою і свободою, що велич людини вбачає у вмінні воювати і сваритися. Служіння Церкви суспільству здійснюється внаслідок проповідування істини про створення світу, даного людям Богом, щоб вони своєю працею робили його кращим і кориснішим; проповідуванням істини про відкуплення і спасіння Сином Божим усіх людей і єдність роду людського Церква покладає на людей відповідальність один за одного. Святе Письмо постійно говорить нам про необхідність допомагати ближньому і вимагає від кожного брати на себе належну відповідальність за усе людство» [10, с.72,73].

             Кожна людина будучи істотою втіленою (inkarnatio) покликана до творення, відображення «правильної» культури, але через свої індивідуальні потреби процес становлення людини (становлення через культуру) відбувається в кожного по-різному. Через це кожна особа покликана до пошуку істини, перебуваючи у суспільстві, вона неминуче пристає до певного суспільно-культурного пошуку цієї істини: «Саме з такого вільного пошуку істини, відтворюваного з кожним наступним поколінням, виростає культура народу. Зрозуміло, що молодь завжди оскаржуватиме отримані і передані у спадок цінності. Однак оскаржити – не обов’язково означає знищити або apri-ori відкинути, а насамперед випробувати на власному житті і через перевірку життям надати їм більшої реальності і відповідності, зробити більш особистими, відібрати з традиції все цінне, відмовившись від хибного, помилкового, застарілого, що варто оновити» [10, с.71]. Суспільство, яке прямує до самознищення, є продуктом хибного вчення, хибної свідомості. Згідно християнського вчення Бог дав людині життя, нагородивши її найціннішим подарунком – вільною волею, ця воля має реалізовуватися через призму етичного, естетичного і гуманного світорозуміння  сутності життя. На думку багатьох вчених ХХ століття світ втратив свій культурний потенціал, але папа Іван-Павло ІІ прагнув показати новий шлях до пізнання, відродження, одухотворення минулої і сучасної культурної спадщини і новітніх надбань людства. «Проповідь Євангелія також відіграє свою роль у культурі народів, допомагаючи останній прямувати до істини, позбуватися зайвого і збагачуватися, – твердить понтифік Іван-Павло ІІ, – однак, коли культура замикається сама в собі і намагається будь-що зберегти старі форми життя, відкидаючи можливість збагатитися від інших або від дискусії, в якій шукається істина про людину, тоді вона стає безплідною і занепадає» [10, с.76].

           Отримавши нове дихання після ІІ Ватиканського собору неотомісти почали налагоджувати контакти у сфері культурного життя людства, цей діалог триває і понині, ось, як папа Іван-Павло ІІ звертається до митців: «Дорогі митці, ви добре знаєте, що багато спонук зі середини чи ззовні можуть надихати ваш талант. Усе ж кожне справжнє натхнення містить певний віддзвін того “подиху”, яким Дух Творець наповнив діло сотворення від початку. Стежачи за сповненими таїни законами, що правлять всесвітом, божественний подих Духа Творця сягає людського генія і будить його творчу силу. Він торкається, внутрішньо просвітлюючи його, що зводить воєдино відчуття добра і краси. Він пробуджує енергію розуму і серця, даючи йому змогу зродити ідею і надати їй форм у мистецькому творі. Тож можна говорити, якщо навіть й аналогічно, про “моменти Божої ласки”, тому що людина певним чином спроможна пережити відчуття Абсолюту, який цілковито поза межами її виміру»[8, с.168].

            Формуючи дану картину світу, людина нерозривно пов’язана з певним діалектичним світосприйняттям. Все її життя просякнуто пошуками істини, відтворення її, пережиття транседентного, надприроднього, шлях до досконалості і реалізвації самої себе. Це і є відображенням тієї релігійно-дуалістичної картини світу, що відтворюється в  культурних надбаннях людства. Отже, неотомісти вважають природою культури, її витоками в тій чи іншій мірі релігійну свідомість,  яка самореалізувалася через призму людського світосприйняття і отримала теперішній вигляд, не втративши самобутності, і спонтанності людського життя. Церква позитивно сприймає культурну спадщину, яка приносить мир і веде людину до досконалості і розвитку суспільства. «Краса є ключем до таїни та покликом до трансцендентності. Вона кличе тішитися життям та мріяти про майбутнє» [8, с.143]. Саме культура є певним рушієм, як вважають неотомісти, до вершини досконалості – до пізнання Істини, трансцедентності.   

  

Бібліографія

       1. Валерій Войтович. Українська міфологія. – Київ; Либідь, 2002. – 664 с.        

       2. Джералд О‘Колінз, Едуард Г. Фаруджі. Малий теологічний словник. /Заг. ред. Владики Софрона Мудрого, ЧСВВ. – Івано-Франківськ, 1997. – 448 с.

       3. Дітріх фон Гільдербрант. Етика. – Львів, 2002. – 445 с.

       4. Документи ІІ Ватиканського Собору. – Львів; Свічадо, 1996 – 755 с.

        5. Карл Рагнер, Герберт Форгрімлер. Короткий теологічний словник. – Львів, 1996 – 663 с.    

        6. Л.П. Скорена, О.А. Скорена. Латинсько-український, українсько-латинський словник. – Київ, 2004. – 447 с.

        7. о. Святослав Кияк. Етика. – Івано-Франківський  Теологічно-Катехитичний Духовний інститут, 1997. – 240 с.

        8. Послання Папи Івана Павла ІІ. – Львів; Літопис, 2001. – 288 с.

        9. Святе Письмо Старого та Нового Завіту.-К.; Українське Біблійне Товариство. – 1992. – 352 с.

       10. Сотий рік (Centesimus аnnus) / Енцикліка Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ з нагоди сотої річниці енцикліки Rerumnovarum. – Киів 2001. – 101 с.

       11. Теодіцея. Або природнє пізнання Бога. – Івано-Франківськ, 1994. – 78 с.

       12. Філософський словник /за ред. В.І.Шинкарука. – К.1973. – 600 с.

13. Цінності християнської культури як фактор морально-етичного формування особистості. / Збірник наукових статей за заг.ред.  док. пед. наук, проф. В.М. Оржеховської. –Частина – 1, Київ, 2002. – 119 с.

            Tkach I.Ye., Margitych O.I.

Cultural conseption of neotomizm

       In this article there are some points of vicw of neotomistic schoolwhich are connected with oformation and creation ofcultural paradignis of God’s preseuce incarnation. They separated connection of culture from cult showing perfection in its forupation. That’s why culfure is a special component of church inheritance vhich ofter. The Second Vatican SYNOD bedan to lead to the unity of humahity  church cognition of truth.                                             

         Key words: cult, culture, subculture, morality, beaty, new evangalisation (reevangalisation).